МИКОЛА БАЖАН – постать складна і неоднозначна.
З одного боку – це талановитий український поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч, академік Академії наук УРСР, заслужений діяч науки України, заслужений діяч мистецтв Грузії, народний поет Узбекистану.
З іншого – агент радянських спецслужб, що доносив на своїх товаришів, це письменник, що прославляв радянський режим.
Що стосується першої іпостасі, то важко не згодитись, що це був талановитий і обдарований представник української культури.
На другу іпостась поглянемо очима інших митців і його сучасників та спробуємо розібратись, яка ж зі сторін переважає в особистості Миколи Бажана.
Відомо, що у березні 1936 року письменник був завербований і почав писати доноси під псевдо «Петро Уманський». Писав він доноси і на ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА, з яким товаришував і про творчість якого відгукувався із захопленням: «Сталося чудо: «Звенигорою» та «Арсеналом» починається історія українського радянського кіно. Гарний початок, який обіцяє не тільки могутній розвиток людини, яка їх створила, але й розвиток всієї нашої кінематографії..»
Хоча, за оцінками дослідників, Бажан співпрацював з органами неохоче, був невдоволений своєю роллю донощика, намагався зривати заплановані кураторами зустрічі та усіляко вигороджував тих, на кого писав доноси (наприклад, Олександра Довженка та Агатангела Кримського).
Не треба забувати, що і сам Микола Платонович жив у середовищі, де за будь-яке зайве слово чи донос «доброзичливців» у відповідні інстанції міг для нього стати фатальним.
Його сестра АЛЛА БАЖАН згадувала: «А було так, що з вечора до ранку ходили під будинком «спостерігачі» з піднятими комірами – зима, холод, а вони все ходять. Це був будинок письменників. Тоді жінки тихо шепотілися між собою: «Когось уже виглядають». А потім вночі приїжджала машина, чути було, як піднімалися по сходах – до нас чи не до нас (пройшли, пішли вище). І тоді ми думали: «Ну, слава Богу, минуло. На цей раз минуло». Отак Микола Бажан жив у страху за своє життя. Кожного ранку він виходив з дому і з усіма прощався, бо не знав, чи повернеться назад цього разу.»
Про це свідчить і поет-шістдесятник ІВАН ДРАЧ: «У страшний час вимушений був жити і творити Бажан. Саме тоді була практично винищена вся інтелігенція. Це був час після великого голодомору. Та й сам Бажан розповідав, що у ті роки він ночував у штанях, бо розбирали тоді його персональну справу по статті Івана Леонтійовича Ле про ті залишки націоналізму, які тоді ще були в Україні. До них зараховували передовсім Олександра Довженка та Миколу Бажана.»
Ще один сучасник і друг Бажана, поет, громадянин держави Ізраїль МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН у своїх спогадах говорив: «Ті, хто сьогодні кажуть, що Бажан був двоєдушний, повинні розуміти, що це не так. Микола Платонович Бажан мав таку внутрішню природну шляхетність: і він, і Максим Тадейович Рильський, і Павло Григорович Тичина. Скільки б віршів про Сталіна вони не написали, Господи Боже мій! Тільки ідіот не може зрозуміти, чому вони їх писали! Про двоєдушність Бажана: у Бажана була одна душа і така велика, якої може вистачити на багатьох людей. Там уже другої душі не потрібно було і ту душу я знаю, я мав щастя відчути ту душу. Я не збираюся виправдовувати Бажана, він не потребує жодного виправдання. Бажан – це трагічна гора в українській культурі.»
Поет РАУЛЬ ЧІЛАЧАВА теж схильний вірити, що Бажан не був вільний у своєму виборі: « А хто тоді був вільний? Деякі гарячі голови схильні повністю заперечити творчість Бажана, але треба розуміти епоху, рамки часу. Ми повинні розуміти, що митець не завжди творить на одному рівні і про нього треба все ж таки судити, як казав Довженко, по вершинних творах. А у нашого Миколи Платоновича Бажана є багато шедеврів, які збагатили не тільки українську літературу, а й літературу світову.»
На схилі своїх літ Микола Бажан констатував: «Оглядаючись на минулі роки, бачиш як все-таки мало зробив, які ти ще маєш плани на майбутнє, аби тільки часу на ці плани вистачило. Плани до останнього подиху і почуття того, що ти не все встиг у житті, що мусив зробити, щоб віддячити своєму народові, своїй країні, своїй вітчизні за те, що вона тобі дала. І жадоба до життя, ненаситність, бажання бачити, пізнавати, втілювати в слово.»
Сьогодні ми бачимо неоціненний вклад Миколи Бажана в українську літературу. Йому доводилося підлаштовуватися під ті ситуації, що з ним відбувалися та час в якому йому довелося жити. В цьому і проявляється його «двоєдушність», але це було ніщо інше, як інстинкт виживання та самозбереження, який притаманний усім людям. Він жив у неспокійний буремний час, у якому сказати правду все одно, що вбити себе, тож ця «маска двоєдушності» часто рятувала його від гніву сильних світу цього та відгороджувала від проблем, а також давала змогу підтримувати молоде покоління творчих людей і, маючи високий статус у суспільстві, допомагати розвиватися українській літературі.
Автор допису - Наукова співробітниця Сосницького музею О.П. Довженка Т.Фещенко
