Народився Григорій Стрілець в с. Щербанівці на Київщині в бідній селянській родині. З малих років він пас чужу худобу, взимку ходив в земську школу в сусідньому селі Червоному, звідки була родом його мати. У 1908 р. в пошуках кращого життя родина переїхала на Далекий Схід, де навіть почала будувати будинок на березі Амура. Але вже через півроку родина повернулася на батьківщину. Навесні Григорій працював у полі: полов буряки, восени працював у панській економії – погоничем худоби або працівником біля машини. Мати заробляла шиттям, батько підробляв на цукроварні.
1919 р.
Особливо заохочував малого Григорія до навчання брат матері, згодом – відомий прозаїк Калістрат Анищенко. Він вивчив хлопця читати, познайомив з «Кобзарем» Т. Шевченка та подарував три тоненькі зошити, в які хлопчик записував почуті від матері і односельчан пісні. У дитинстві Григорій читав в основному книги, які привозив його неписьменний батько, який часто їздив до Києва на заробітки, – пригодницьку літературу російською мовою. Його першою українською книгою стала повість «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка.
Коли Григорію минуло 14 років, він вирушив до Києва, сподіваючись кращими заробітками якось підтримати матір, що після смерті батька залишилася з п’ятьма малими дітьми на руках. У Києві Косинка працює чистильником чобіт, а незабаром – кур’єром-реєстратором в земській управі, що дало йому можливість відвідувати і закінчити вечірні гімназійні курси.
Під час громадянської війни Григорій був у повстанському загоні отамана Зеленого, пізніше вступив до лав армії УНР, був учасником бойових дій проти «червоних», за що деякий час сидів у тюрмі. Пізніше він примкнув до лівих есерів, які в той час симпатизували більшовикам.
Творчий дебют прозаїка відбувся 1919 року, коли в одному з літніх чисел київської газети “Боротьба” з’явилося його перше оповідання – автобіографічний етюд «На буряки» за підписом Г. Косинка, що став з тих пір псевдонімом письменника.
На початку 1920-х молодий письменник навчається у Вищому інституті народної освіти – таку назву мав тоді Київський університет. Його ім’я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги. Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився у своїх світоглядних орієнтаціях. 
У 1920 р. Косинка входив до складу літературної групи «Гроно», бе було опубліковано три його новели: «Мент», «За земельку», «Під брамою собору».
В 1922 р., вже після розпаду літературного об’єднання, вийла перша збірка письменника «На золотих богів».
Про останню збірку Сергій Єфремов відгукнувся так: “побут б’є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий… Ця збірка – коротка, прагматично об’єктивна історія страдницького народу, який втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів”.
Другу книгу письменника – «Новели дезертира» (1924) вже відмовилися друкувати. Це
стало предметом занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова. Микола Хвильовий у листі до Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення літературної етики, а Григорію Михайловичу Косинці не залишалось нічого іншого, як працювати над новими творами. До наступної книги новел – «В житах» (1926) – увійшли кілька творів з першої збірки, однак більшість з них була написана протягом 1923-1925 років. В новій книзі Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром реалістичного стилю.
Критики не сприйняли об’єктивність художнього письма Косинки, а деякі – навіть публічно звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п.
Цензура раз-у-раз затримує його твори, а в пресі чимдалі більше лунають погрози. Аби заробити грошей, Косинка починає працювати диктором Українського радіомовлення, спочатку у Києві, потім у Харкові. Він мав чітку дикцію, і зичний голос, і його виступи на радіо користувались не меншою популярністю ніж виступи уживу. Не маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у сценарному відділі Київської кінофабрики. На початку 30-х років випускає збірку «Серце» , яку в останній момент затримав Головліт. “Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь…Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці”, — пише Косинка 16 квітня 1932 року.
У цей час він друкувався у журналах «Нова Громада», «Червоний шлях», «Життя й революція». Письменник змушений був підробляти — працював редактором у різних виданнях, був відповідальним секретарем Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), працював у Державному видавництві України.
У 1923—1924 рр. Григорій керував Києвьским и Харьківським радіокомітетами, входив до літоб’єднання «Аспис», вів переписку з В. Винниченком. З Василем Стефаником Григорiй Косинка також пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. Як і В. Стефаник, він тематично тiсно пов’язував свою творчiсть з проблемами дореволюцiйного села.
У 1924 р. Григорій Косинка познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії.
Подружжя мешкало на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору. Протягом 1924-1926 рр. письменник був членом лiтературного угруповання “Ланка”, яке в 1926 р. перейменувалось на “Марс” (Майстерню революцiйного слова).
В 1920—1930 рр. був надрукований цілий ряд збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929) та ін..
Восени 1929 р. вождь українських більшовиків С. Косіор на публічному виступі оголосив Косинку буржуазним націоналістом, офіційна критика звинуватила його в сповідуванні «куркульської ідеології». Після ліквідації літорганізацій в 1932 р. Григорій почав займатися перекладами («Мертві душі» М. Гоголя), писав кіносценарії, які так і залишилися невикористаними.
Арештовано Косинку 4 листопада 1934 р., як звинуваченого «в органiзацiї пiдготовки терористичних актiв проти працiвникiв радянської владi». У вироку вiйськової колегiї зазначається: “ Григорiя Косинку-Стрiльця… розстрiляти. Майно… конфiскувати…”
З в’язниці він писав до дружини: “Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!”
Арештований 5 листопада 1934 року, він був розстрiляний пiсля вироку вiйськової колегiї Найвищого суду Союзу РСР в м. Києвi вiд 13-15 грудня цього ж року.
Посмертна реабiлiтацiя письменника вiдбулася 19 жовтня 1957 року. У копiї довiдки за формою № 30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається:
” Вирок військової колегії від 13-15 грудня 1934 року в відношенні Косинки-Стрілець Г.М. за нововиявленими обставинами скасовано і справу за відсутністю складу злочину припинено. Косинка-Стрілець реабілітований посмертно “.
Вдова письменника, Тамара Мороз-Стрілець , залишалася вірною йому до глибокої старості, зберегла в складні роки пам’ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Вона зібрала і видала спогади про чоловіка, а також надрукувала про нього та інших діячів української культури, з якими він мав дружні й творчі стосунки, власну книгу.
За життя Косинки було опубліковано близько двадцяти збірок новел і оповідань. На жаль, деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останні твори – «Червоний жук» і «Перевесло», що були закінчені саме напередодні арешту.
У своїй творчості Г. Косинка розвивав найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбинського, С. Васильченка й передусім В. Стефаника. Письменник на обмеженому часі й просторі художнього твору зобразив трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характерів Г. Косинка майстерно використовув такі засоби психологічного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюансів психологічного стану персонажів.
Письменник цiлком закономiрно вiдтворив з великою художньою силою i з великим людським болем широку картину народного лиха, яке принесене на нашу землю громадянською війною. Водночас новелiстика Г.Косинки являє собою показовий взiрець художнiх шукань i знахiдок, якими українська проза першої третини XX столiття рухалася вiд “старого” реалiзму до модерних форм естетичного мислення.
У 2001 році Київською обласною державною адміністрацією було засновано Київську обласну літературну премію імені Григорія Косинки для відзначення найкращих здобутків поетів, прозаїків, драматургів і літературних критиків, які постійно проживають в Київській області.
Список літератури:
Косинка, Г. Оповідання / Г. Косинка ; Місто: роман / В.Підмогильний. – К.: Наукова думка, 2003. – 392 с. – (Бібліотека школяра).
Косинка, Г. Вибрані твори / Г. Косинка. – Харків: Ранок; Веста, 2003. – 334 с. – (Програма з літератури).
Косинка, Г. В житах / Г. Косинка. – К.: Школа, 2007. – 303 с. – (Шк. хрестоматія).
Косинка, Г. Гармонія: оповідання. Публіцистика. Спогади про Григорія Косинку / Г. Косинка. – К.: Дніпро, 1988. – 605 с.
Коли Григорію минуло 14 років, він вирушив до Києва, сподіваючись кращими заробітками якось підтримати матір, що після смерті батька залишилася з п’ятьма малими дітьми на руках. У Києві Косинка працює чистильником чобіт, а незабаром – кур’єром-реєстратором в земській управі, що дало йому можливість відвідувати і закінчити вечірні гімназійні курси.
Під час громадянської війни Григорій був у повстанському загоні отамана Зеленого, пізніше вступив до лав армії УНР, був учасником бойових дій проти «червоних», за що деякий час сидів у тюрмі. Пізніше він примкнув до лівих есерів, які в той час симпатизували більшовикам.Творчий дебют прозаїка відбувся 1919 року, коли в одному з літніх чисел київської газети “Боротьба” з’явилося його перше оповідання – автобіографічний етюд «На буряки» за підписом Г. Косинка, що став з тих пір псевдонімом письменника.
На початку 1920-х молодий письменник навчається у Вищому інституті народної освіти – таку назву мав тоді Київський університет. Його ім’я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги. Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився у своїх світоглядних орієнтаціях. У 1920 р. Косинка входив до складу літературної групи «Гроно», бе було опубліковано три його новели: «Мент», «За земельку», «Під брамою собору».В 1922 р., вже після розпаду літературного об’єднання, вийла перша збірка письменника «На золотих богів».
Про останню збірку Сергій Єфремов відгукнувся так: “побут б’є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий… Ця збірка – коротка, прагматично об’єктивна історія страдницького народу, який втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів”.
Другу книгу письменника – «Новели дезертира» (1924) вже відмовилися друкувати. Це
стало предметом занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова. Микола Хвильовий у листі до Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення літературної етики, а Григорію Михайловичу Косинці не залишалось нічого іншого, як працювати над новими творами. До наступної книги новел – «В житах» (1926) – увійшли кілька творів з першої збірки, однак більшість з них була написана протягом 1923-1925 років. В новій книзі Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром реалістичного стилю.Критики не сприйняли об’єктивність художнього письма Косинки, а деякі – навіть публічно звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п.
Цензура раз-у-раз затримує його твори, а в пресі чимдалі більше лунають погрози. Аби заробити грошей, Косинка починає працювати диктором Українського радіомовлення, спочатку у Києві, потім у Харкові. Він мав чітку дикцію, і зичний голос, і його виступи на радіо користувались не меншою популярністю ніж виступи уживу. Не маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у сценарному відділі Київської кінофабрики. На початку 30-х років випускає збірку «Серце» , яку в останній момент затримав Головліт. “Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь…Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці”, — пише Косинка 16 квітня 1932 року.У цей час він друкувався у журналах «Нова Громада», «Червоний шлях», «Життя й революція». Письменник змушений був підробляти — працював редактором у різних виданнях, був відповідальним секретарем Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), працював у Державному видавництві України.У 1923—1924 рр. Григорій керував Києвьским и Харьківським радіокомітетами, входив до літоб’єднання «Аспис», вів переписку з В. Винниченком. З Василем Стефаником Григорiй Косинка також пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. Як і В. Стефаник, він тематично тiсно пов’язував свою творчiсть з проблемами дореволюцiйного села.
У 1924 р. Григорій Косинка познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії.
Подружжя мешкало на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору. Протягом 1924-1926 рр. письменник був членом лiтературного угруповання “Ланка”, яке в 1926 р. перейменувалось на “Марс” (Майстерню революцiйного слова).В 1920—1930 рр. був надрукований цілий ряд збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929) та ін..
Восени 1929 р. вождь українських більшовиків С. Косіор на публічному виступі оголосив Косинку буржуазним націоналістом, офіційна критика звинуватила його в сповідуванні «куркульської ідеології». Після ліквідації літорганізацій в 1932 р. Григорій почав займатися перекладами («Мертві душі» М. Гоголя), писав кіносценарії, які так і залишилися невикористаними.
Арештовано Косинку 4 листопада 1934 р., як звинуваченого «в органiзацiї пiдготовки терористичних актiв проти працiвникiв радянської владi». У вироку вiйськової колегiї зазначається: “ Григорiя Косинку-Стрiльця… розстрiляти. Майно… конфiскувати…”З в’язниці він писав до дружини: “Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!”
Арештований 5 листопада 1934 року, він був розстрiляний пiсля вироку вiйськової колегiї Найвищого суду Союзу РСР в м. Києвi вiд 13-15 грудня цього ж року.
Посмертна реабiлiтацiя письменника вiдбулася 19 жовтня 1957 року. У копiї довiдки за формою № 30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається:” Вирок військової колегії від 13-15 грудня 1934 року в відношенні Косинки-Стрілець Г.М. за нововиявленими обставинами скасовано і справу за відсутністю складу злочину припинено. Косинка-Стрілець реабілітований посмертно “.
Вдова письменника, Тамара Мороз-Стрілець , залишалася вірною йому до глибокої старості, зберегла в складні роки пам’ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Вона зібрала і видала спогади про чоловіка, а також надрукувала про нього та інших діячів української культури, з якими він мав дружні й творчі стосунки, власну книгу.За життя Косинки було опубліковано близько двадцяти збірок новел і оповідань. На жаль, деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останні твори – «Червоний жук» і «Перевесло», що були закінчені саме напередодні арешту.
У своїй творчості Г. Косинка розвивав найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбинського, С. Васильченка й передусім В. Стефаника. Письменник на обмеженому часі й просторі художнього твору зобразив трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характерів Г. Косинка майстерно використовув такі засоби психологічного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюансів психологічного стану персонажів.Письменник цiлком закономiрно вiдтворив з великою художньою силою i з великим людським болем широку картину народного лиха, яке принесене на нашу землю громадянською війною. Водночас новелiстика Г.Косинки являє собою показовий взiрець художнiх шукань i знахiдок, якими українська проза першої третини XX столiття рухалася вiд “старого” реалiзму до модерних форм естетичного мислення.У 2001 році Київською обласною державною адміністрацією було засновано Київську обласну літературну премію імені Григорія Косинки для відзначення найкращих здобутків поетів, прозаїків, драматургів і літературних критиків, які постійно проживають в Київській області.Список літератури:
Косинка, Г. Оповідання / Г. Косинка ; Місто: роман / В.Підмогильний. – К.: Наукова думка, 2003. – 392 с. – (Бібліотека школяра).
Косинка, Г. Вибрані твори / Г. Косинка. – Харків: Ранок; Веста, 2003. – 334 с. – (Програма з літератури).
Косинка, Г. В житах / Г. Косинка. – К.: Школа, 2007. – 303 с. – (Шк. хрестоматія).
Косинка, Г. Гармонія: оповідання. Публіцистика. Спогади про Григорія Косинку / Г. Косинка. – К.: Дніпро, 1988. – 605 с.
